60% 70% 80% 90%

Європейська інтеграція

Інформація про Європейський союз

Європейський Союз являє собою інтеграційне угрупування двадцяти семи європейських країн (Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Ірландія, Португалія, Греція, Австрія, Фінляндія, Швеція, з 1 травня 2004 року - Чехія, Естонія, Литва, Латвія, Словенія, Словаччина, Кіпр, Польща, Угорщина, Мальта, з 1 січня 2007 року – Румунія, Болгарія), які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів.

Історично коріння ЄС сягає Другої світової війни. Ідея європейської інтеграції мала на меті попередити убивчі війни та їхні руйнівні наслідки. Вперше вона була запропонована міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом у промові 9 травня 1950 року. Він закликав до об’єднання вугільної та сталеливарної промисловості країн для створення «міцного фундаменту європейської федерації».

Його пропозиція включала заснування наднаціонального європейського органу, який би здійснював управління видобутком вугілля та виробництвом сталі, адже саме ці галузі на той час були основою військової влади. Країни, які він закликав до об’єднання, майже зруйнували одна одну у жорстокому конфлікті, який залишив по собі глибоке почуття фізичного та морального спустошення.

Ця пропозиція, відома як «декларація Шумана», вважається початком створення об’єднання, відомого сьогодні як Європейський Союз.

Наступним кроком стало створення ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у 1951 році (Паризька угода), яке почало функціонувати з 1952 р. Римський договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957 року і набрав чинності з 1958 року.

Ним передбачалося ліквідувати всі національні бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики. У 1967 році відбулося злиття цих трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в єдине Європейське співтовариство.

1985 року було підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства і перетворення його в Європейський Союз ("Європа без кордонів"), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. У 1992 році була підписана угода між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП).

Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС - усунення діючих обмежень вільного руху капіталу в Португалії та Греції.

1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію економічної інтеграції й, за рішенням держав і урядів країн-членів, стало називатись Європейським Союзом.

1 січня 2002 року з метою покращення умов для співпраці в межах Європи та зниження витрат, пов'язаних із обміном національних валют, було впроваджено єдину європейську валюту - євро. Сьогодні ЄС - це сімейство демократичних європейських країн, об'єднаних ідеями миру і економічного процвітання.

Кількість населення, яке входить до ЄС, налічує 500 млн. осіб із 27 країн Європи. Для того, щоб стати членом ЄС, країна повинна мати стійкий демократичний лад, який гарантує верховенство законів, забезпечує права людини і захист національних меншин. Крім того, вона повинна бути країною із розвинутою ринковою економікою. Сам Союз надає фінансову і консультаційну підтримку країнам-претендентам на вступ до організації.

Копенгагенські критерії членства в Європейському Союзі

Критерії, яким мають відповідати країни-кандидати на вступ до Європейського Союзу (Копенгагенські критерії), були схвалені на засіданні Європейської Ради у Копенгагені у червні 1993 р. і включають в себе:

І) стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії);

ІІ) наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС (економічні критерії);

ІІІ) здатність узяти на себе зобов'язання, що випливають з членства в ЄС, включаючи суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу (інші критерії).

Політичні критерії

Членство в ЄС під кутом зору політичних стандартів вимагає від країни-кандидата стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу і захист меншин. Статтею 6 Договору про Європейський Союз закріплено, що "Союз базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і основних свобод та верховенства права".

Країни, які бажають стати членами ЄС, повинні не лише закріпити принципи демократії і верховенства права у своїх конституціях, але й втілювати їх у повсякденне життя. Конституції країн-заявників мають гарантувати демократичні свободи, включаючи політичній плюралізм, свободу слова і свободу совісті. Вони встановлюють демократичні інститути та незалежні органи правосуддя, органи конституційної юрисдикції, що створює умови для нормального функціонування державних установ, проведення вільних і справедливих виборів, періодичної зміни правлячої парламентської більшості, а також визнання важливої ролі опозиції у політичному житті.

З метою оцінки виконання країнами-кандидатами умов членства Європейська Комісія (ЄК) у кожному своєму Висновку виходить за межі формального опису політичних інститутів і відносин між ними. На основі ряду детальних критеріїв вона оцінює, чи має демократія реальний характер. При цьому перевіряється, як захищаються конституційні права і свободи, зокрема, свобода слова в процесі діяльності політичних партій, неурядових організацій і засобів масової інформації.

Економічні критерії

Відповідно до Копенгагенських критеріїв, вимоги до членства у сфері економіки полягають "у наявності як дієвої ринкової економіки, так і здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС".

Наявність дієвої ринкової економіки характеризується наступними елементами:

  • рівновага між попитом і пропозицією як результат вільної взаємодії ринкових сил;

  • лібералізація цін і торгівлі;

  • відсутність перешкод для доступу на ринок і виходу з нього;

  • наявність достатньої правової бази, включаючи регулювання права власності, виконання законів і контрактів;

  • досягнення макроекономічної стабільності, включаючи цінову рівновагу, стабільність державного фінансування та платіжного балансу;

  • суспільний консенсус щодо найважливіших питань економічної політики;

  • достатня розвиненість фінансового сектору для спрямування збережень на інвестування виробництва.

Критерій здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС передбачає:

  • наявність дієвої ринкової економіки з достатнім рівнем макроекономічної стабільності, що дає змогу суб'єктам ринку приймати рішення в атмосфері стабільності й передбачуваності;

  • достатня кількість людських і матеріальних ресурсів, включаючи інфраструктуру (енергопостачання, телекомунікації, транспорт і ін.), рівень освіти і дослідницької діяльності;

  • ступінь впливу урядової політики і законодавства на конкуренцію шляхом проведення торговельної політики, політики конкуренції, надання державної допомоги;

  • рівень і темпи інтеграції держави в ЄС перед його розширенням;

  • достатня частка малих фірм у структурі економіки, оскільки малі фірми отримують вигоду від спрощеного доступу на ринок.

Інші критерії

Копенгагенська Європейська Рада дійшла висновку, що країни-кандидати мають бути здатними взяти на себе зобов'язання членства в ЄС у контексті відповідності цілям Договору про Європейський Союз, включаючи політичний, економічний і валютний Союз.

Спільна зовнішня політика і політика у сфері безпеки є головними складовими політичного союзу ЄС.

Важливим сегментом ЄС є Європейський економічний і валютний союз (ЕВС).

Однак слід розрізняти участь у валютному союзі, обов'язковому для усіх членів ЄС, і прийняття євро як єдиної валюти. Від нових членів не вимагається прийняття євро як єдиної валюти, навіть якщо вони беруть участь у ЕВС. Участь у ньому сприятиме розвитку країн-кандидатів, прийняттю у перспективі євро як єдиної валюти для усіх членів ЄС.

Згідно з рішенням Європейської Ради у Люксембурзі в 1997 р., ЄК було запропоновано подавати щорічні звіти про досягнутий прогрес країн-кандидатів у процесі приєднання з відповідними висновками. У них Комісія аналізує відповідність реформ, що проводяться у країнах-кандидатах з 1997 р., Копенгагенським критеріям. При цьому ЄК бере до уваги лише вжиті заходи, а не ті, що готуються. Це є універсальним методом, який дає можливість на основі об'єктивного підходу порівняти й оцінити реальний прогрес країн на шляху вступу до ЄС.

Оцінка реального прогресу проводиться на підставі різних джерел інформації:

  • інформації, наданої країнами-кандидатами з метою внесення коректив до Висновків Комісії;

  • інформації, отриманої під час зустрічей у рамках Європейських угод і перевірки адаптації законодавства;

  • звітів Європейського парламенту, оцінках держав-членів, роботі міжнародних організацій, зокрема Ради Європи і ОБСЄ, міжнародних фінансових інститутів і неурядових організацій.

Таким чином, перед країнами-кандидатами стоять досить складні завдання, швидкість вирішення яких залежить від ефективності засобів їх розв'язання. Центральні органи ЄС не тільки контролюють процес досягнення відповідності критеріям вступу, але й намагаються розробляти ефективні програми для цих цілей.

Підготовлені на основі згаданого аналізу висновки щодо поданих країнами-кандидатами заяв на членство в ЄС відображають їх прогрес у досягненні відповідності Копенгагенським критеріям.

Шенгенська угода про кордони

Згідно з умовами Амстердамського договору від жовтня 1997 року, Шенгенська угода про кордони є обов’язковим елементом для держав, які є членами Європейського Союзу.

Підписання Амстердамського договору надає гарантії того, що розширення ЄС не послабить захищеність Союзу від імпорту товарів за демпінговими цінами, нелегальної міграції та організованої злочинності та буде сприяти вільному пересуванню громадян в межах Шенгенської зони.

Шенгенська зона охоплює територію п’ятнадцяти європейських країн. Це Австрія, Бельгія, Німеччина, Греція, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія. Франція, Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія та Швеція. До неї входять дві країни, що не є членами ЄС – Ісландія та Норвегія. Шенгенська віза, що видана однією з учасниць угоди, дійсна на території всіх країн-учасниць.

Основними законодавчими документами Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний Європейський Акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

Відповідно до цих документів метою ЄС є:

  • Сприяння проведенню збалансованої і довгострокової соціальної та економічної політики, зокрема шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, шляхом економічного та соціального вирівнювання, створення економічного і валютного союзу, що має на меті введення спільної валюти.

  • Утвердження Європейської спільноти на міжнародній арені, зокрема шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики в галузі суспільної безпеки, яка могла б привести до створення у разі необхідності системи спільної оборони.

  • Посилення захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць шляхом введення громадянства Союзу.

  • Розвиток тісного співробітництва у галузі судової практики та внутрішніх справ.

  • Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства і, виходячи з нього, визначення, якою мірою політика та форми співробітництва, що встановлені Договорами, потребують перегляду для забезпечення ефективності механізмів та інститутів ЄС.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

  • Європейський парламент;

  • Європейська Рада;

  • Рада Європейського Союзу;

  • Європейська Комісія;

  • Європейський Суд;

  • Палата аудиторів.

Європейський парламент - представницький орган, що обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни. Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова.

Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так й інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом. Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча.

Європейська Рада об’єднує голів держав та урядів (тобто президентів та/чи прем’єр-міністрів) усіх країн-членів ЄС та Голову Європейської Комісії. Члени Європейської Ради зустрічаються чотири рази на рік. У функції Ради входить схвалення загальної політики ЄС та оцінка результатів його діяльності. Це – найвищий законодавчий орган Європейського Союзу, саме тому засідання Ради часто називають «саммітами». Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Європейського Союзу та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.

Рада Європейського Союзу є основним законодавчим органом ЄС. У роботі Ради беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. Вибір міністрів для участі у нараді залежить від предмета обговорення. Якщо це зовнішня політика, тоді в роботі наради беруть участь міністри закордонних справ від кожної країни, якщо сільське господарство – міністри сільського господарства і т.д. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання. Рішення в Раді приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. Функції Голови Ради виконують по черзі упродовж 6 місяців міністри закордонних справ країн-членів.

Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Склад Комісії розглядається і ухвалюється Європарламентом, тому кожний з її членів працює 5-річний термін. Як член колективного органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС і очолює відповідний підрозділ Комісії, що називається Генеральним Директоратом (Департаментом). Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів ЄС. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на ґрунті інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для долі ЄС та його громадян. У своїх ініціативах ЄК виходить з принципу допоміжності, тобто виступає з законодавчими ініціативами тільки у тих галузях, де для ефективних дій ЄС має кращі можливості, ніж окремі його члени.

ЄК спеціалізується на захисті угод ЄС, забезпеченні застосування державами-членами законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду. ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС. Крім того, ЄК здійснює обов'язки виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС та управління нею. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях політики, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС - бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи й ті, які стосуються допомоги країнам, що не входять до Союзу.

Європейський Суд Оскільки ЄС побудовано на основі юридично обов'язкових Договорів, він суттєво відрізняється від інших міжнародних організацій. Основною функцією Європейського Суду і є забезпечення єдиного тлумачення законодавства ЄС та його примату над національними законодавствами у межах юрисдикції, що встановлена установчими Договорами. Відповідно до цього Європейський Суд розглядає та регулює розбіжності між державами-членами, між ними та ЄС, інститутами ЄС, ЄС та фізичними і юридичними особами. Крім того, Європейський Суд робить висновок щодо міжнародних угод та попередніх слухань справ, які передані йому національними судами (хоч у цьому випадку юрисдикція Євросуду на них не поширюється). Євросуд є вищою інстанцією. Він не має у своєму розпорядженні будь-яких засобів примусу. Проте, враховуючи його становище та авторитет, держави-члени та інститути ЄС, як правило, погоджуються з його рішеннями.

П’ять інших органів ЄС, які доповнюють систему:

  • Комітет з економічних і соціальних питань представляє громадянське суспільство і обидві сторони виробництва;

  • Комітет регіонів представляє регіональні та місцеві органи влади;

  • Європейський Центральний Банк відповідає за європейську монетарну політику;

  • Європейський інвестиційний Банк фінансує проекти ЄС;

  • Європейський Омбудсмен захищає громадян і організації ЄС від порушень в адмініструванні.

До процесу прийняття рішень у Європейському Союзі залучені різні європейські інституції, зокрема:

  • Європейська Комісія;

  • Європейський Парламент;

  • Рада Європейського союзу.

Європейська комісія пропонує нові законопроекти, але саме Рада та Парламент приймають закони. Інші інституції також відіграють важливу роль, коли мова йде про певні сфери діяльності.

Роль та процедура прийняття рішень в ЄС викладені в угодах. Усі європейські закони базуються на конкретних статтях угод, що і називається «правовою базою» законодавства.

При прийнятті законопроектів в ЄС існують такі три основні процедури:

  • консультації,

  • процедура згоди (санкціонування),

  • спільне прийняття рішень.

За матеріалами представництва Європейської Комісії в Україні, Молдові та Бєларусі